Андрій Бондар: Росія як постмодерна імперія

Ходить у мережі одна жартівлива картинка з написом "Вот закончится постмодерн, тогда заживём". Її герої - парочка позитивних героїв якогось соцреалістичного фільму 1950-тих років, де він і вона розмовляють про щось приємне на тлі оптимістичного будівництва.

Абсурдність ситуації має кілька рівнів. Найважливіший із них, як на мене, полягає у фіксації актуального стану російської свідомості, яка прощається з експериментом свободи, втіленим тривожними дев’яностими. Сьогоднішнє "вставание с колен" - це передусім гарячковий пошук альтернативи західним сенсам і цінностям. Як з’ясувалося, росіяни протягом двох десятиліть почувалися колонізованим народом, в якого хтось невидимий, але водночас підступний і небезпечний вкрав славну історію та велич.

Третій термін Путіна ознаменував собою початок активної стадії заперечення всього, що не збігається з новими ідеологічними конструктами відродження імперії. Антизахідництво, втілене в доктрині "Росія - не Європа", і культурна перевага, в якій старі-добрі уваровські "духовные скрепы" самодержавства, православ’я та народності, доповнені стереотипами совєтсько-сталінського проекту, втілюються в персоні нового імператора. Саме він - колишній службіст і прямий історичний нащадок убивць царської сім’ї - забезпечує тяглість і симфонію старої імперії та сталінського СPСР у сучасній Росії. Тобто певну суспільно-політичну модель, яка не влаштовує у світі нікого, крім самих росіян, які проводять хресну ходу під гаслами "Государь, прости нас" і водночас ностальгують за "ефективним менеджментом" Сталіна.

Збірний образ Заходу як ворог

Здавалося б, суцільний парадокс, але в Росії здебільшого жодного подиву він не викликає. Адже для боротьби з невидимим ворогом всі методи прийнятні. Хто в цій ситуації зупиниться перед спокусою поєднання непоєднуваного і нагромадження абсурдності, якщо воно спрацьовує і ніхто не опирається фашистам під антифашистськими гаслами і священикам з автоматами Калашнікова? Питання риторичне.

Нова російська "консервативна революція" в якості головного ворога обрала збірний образ Заходу, який сама наповнила всіма можливими негативними сенсами, де поруч із бездушністю, бездуховністю і гомосексуалізмом головним опудалом є якраз... оце поєднання непоєднуваного, славнозвісна толерантність, зведена до одного з найголовніших принципів співіснування людей. Інакше кажучи, ситуація постмодерну.

Однак штука в тому, що російська антизахідна реакція не вигадує велосипед, а бере на озброєння вульгарний зріз тих самих постмодерністських методів, вихолощуючи з них усю складність і вбиваючи гуманістичний пафос. Бо якщо постмодернізм на Заході містив у собі відмову від одностайності, тотальності і будь-яких проявів тоталітаризму, будучи принциповим критиком ідеології несвободи, то російське інструментальне ставлення до постмодерністських методів працює на нове поневолення людини.

Сурковський маккіявелізм, путінсько-кадировський халіфат

Звісно ж, ідеться насамперед про оцінку реальності, де шизофренічна пропагандистська машина жонглює фактами і накопичує фальшиві образи-симулякри, та відносність будь-якої моральності у політичному полі, де більше не важать ні підпис, ні слово. А відтак викрадені з філософських кафедр Франції та США 1960-тих теорії та метафори перетворюються на зброю нового тоталітаризму в російській реальності, де все чуже оголошується ворожим, а все своє водночас не належить тобі.

Адже звідки раптом узявся в росіян цей реакційно-консервативний букет ідей, як не з недавньої історії Заходу і зовсім свіжої реальності Сходу? Звідки дуґінський фашизм, чаплінське заперечення гуманізму, стрєлковський експансіонізм, сурковський маккіявелізм, путінсько-кадировський халіфат? Там навіть освячений століттями імперіалізм - і той крадений. Усе це вибухове регресивне місиво обертається в медійному полі, спокійно і безконфліктно поєднується у веселих кісєльовських картинках, формуючи жахливу ілюзію всесилля для чужих і шизофренічну ейфорію для своїх.

України не існує, тому її треба знищити

І певна річ, вишенька на цьому імперську торті - Україна, якої не існує, а тому її треба знищити, і українці, які є братнім народом, а тому їх треба безжально вбивати. Культура нової офіційної Росії, як сказав би товариш Сталін, - постмодерністська за формою та імперська за змістом, а завершення цього вульгарного постмодерну, після якого вони "заживуть", можливе лише у вигляді реальної катастрофи, великого "оголення прийому".

Рано чи пізно настає момент істини, коли більше неможливо реплікувати брехню і відносність, вихолощувати слова від їхніх сенсів, вигадувати смислові покручі на кшталт "гуманитарный конвой" та "украинский сепаратист" і поводитися з минулим так, немовби воно твоє вічне теперішнє. Колись Алєксандр Солженіцин критикував постмодернізм за те, що він розмонтував "сучасний світ до стану кладовища, де немає нічого живого, але будь-яка річ або ідея відгонить запахом тліну". Чи не про сучасну Росію ці слова?

І насправді ще невідомо, чи існує після такого постмодернізму життя, вже не кажучи про нафту і газ.